УКР ENG РУС

Анатолій Тертичний: Рівень «нашого» ми визначаємо і встановлюємо самі.

З-під його пензля виходять дивовижні роботи. Ними можна любуватись і захоплюватись, їх можна, навпаки, не розуміти і не сприймати, але повз них неможливо пройти, проскочити, не зупинившись. Щось тебе чіпляє і ти, вдивляючись і вчитуючись у картину, намагаєшся збагнути, якими почуттями навіяні ці сюжети, що хотів висловити художник, які емоції передати цими грубими лініями, плямами, брутальними мазками, цією яскравою гамою кольорів. Його картини мало роздивлятися, над ними треба думати…

З Анатолієм Тертичним ми зустрілися в його майстерні, вщент заставленій готовими і майже завершеними картинами, а також начерками до майбутніх робіт. Одразу відмічаю: у цій творчій лабораторії кожен сантиметр працює функціонально. І водночас відчуваю, як буквально з перших хвилин на мене починає магічно діяти ця напрацьована, намолена атмосфера.

Наша розмова з паном Тертичним вийшла далеко за рамки інтерв’ю і вилилась у три години цікавої бесіди: про час і про себе; про мистецтво і його роль у соціумі; про те, що надихає художника і дає йому крила.

ШЛЯХ ХУДОЖНИКА ОБРАВ МЕНЕ

Як сталося у вашому випадку: ви обрали шлях художника чи шлях художника обрав вас?

— Якби шлях художника не обрав мене, то я повторив би долю свого батька і п’ятьох братів, які все життя працювали в шахті. Хист до малювання в мені відкрив мій перший педагог Євген Костянтинович Кириченко, коли я у шкільні роки відвідував нашу Ровеньківську ізостудію. В художньому училищі з азами майбутньої професії нас знайомили Тамара Микитівна Капканець і Валентин Григорович Тараненко. А справжню школу майстерності пройшов уже в Київському художньому інституті, де техніці офорту мене навчав Андрій Володимирович Чебикін; живопису  — Леонід Ілліч Чічкан; акварелі  — Георгій Георгійович Чернявський; академічному малюнку  — Володимир Степанович Болдирєв. Вони ділилися зі мною не лише секретами класичних прийомів ремесла, але й дали зрозуміти, що мистецтво не терпить байдужості та спокою.

Що то був за час, коли ви прийшли у мистецтво, і чого він вимагав від творчої інтелігенції? Мабуть, непросто було молодому художнику знайти своє місце під сонцем?

— Під час мого навчання в ізостудії був період так званої відлиги, коли художникам уже дозволялося відступати від існуючих канонів, коли можна було шукати нові форми самовираження і пропонувати нестандартні рішення. Як бджола, я збирав і вивчав І. Левітана, І. Крамського, В. Сурікова, І. Рєпіна, я вчився на творчості цих геніальних художників. Але і це мене не влаштовувало, я намагався знайти щось своє. Не розумію тих, хто, опанувавши певний засіб самовираження, все життя експлуатує один і той же прийом, мовляв, це користується попитом і дає можливість існувати. Я ж перебуваю у постійному пошуку. Треба постійно над собою працювати.

У мене є теорія: «Моє від мене нікуди не подінеться, моїм воно і залишиться». Інша справа, яку планку я перед собою ставлю, якого рівня це «моє» хочу вибудувати. Комусь приємно проводити вечори біля телевізора; для когось за щастя позагоряти на морі; дехто мріє побачити шедеври Лувра; а хтось сам прагне щось створити  — рівень «нашого» ми визначаємо і встановлюємо самі.

ТВОРЧІСТЬ ТРЬОХ Ж: «ЖИТТЯ  — ЖІНКА  — ЖИВОПИС»

Судячи з ваших робіт, ранній Тертичний дуже відрізняється від нинішнього. Після інституту ви працювали в техніці графіки, але завжди прагнули кольору. Як змінювалися ваші роботи з часом?

— Мої однокурсники дуже здивувалися, коли я подав документи на графічний факультет, адже в училищі практично всі мої композиції на задані теми оцінювалися найвищим балом з поміткою МФ, тобто їх одразу забирав методичний фонд. «Ти ж живописець,  — казали,  — а графіка  — це чорно-біле мистецтво». А мені було цікаво, бо я його не знав. Не знав, що таке гравюра, літографія, естамп.

Коли я ближче познайомився з роботами Пабло Пікассо, було враження, що він мене принизив своєю творчістю, мовляв, я ж хочу бути художником справжнім, а він ламає форми. Але через рік вже його обожнював, з моїх вуст не сходило його ім’я.

Моя творчість побудована на трьох Ж: «життя  — жінка  — живопис» і у цьому форматі розвивається. ЖИТТЯ я люблю в усіх його проявах; ЖІНКУ я малюю скрізь; а ЖИВОПИС  — це гармонія.

Перш, ніж покласти перший мазок, я уважно прислухаюся до внутрішніх струн, намагаюся почути музику кольору. Поступово вона виливається абстрактними плямами, які можуть перетворитися на сюжет. Художник не повинен пояснювати свої роботи.

Чи могли б ви нас впустити на свою творчу кухню і пролити світло на таїнство народження картини? Мабуть, цей процес не можна обмежувати певними часовими рамками: 3 години, 3 дні, 3 роки… Сюжети, напевне, навіюються особливим настроєм, певними обставинами, приходять у снах. Звідки черпаєте ідеї? Що є джерелом вашого креативу і неординарності?

— Не люблю і не вмію працювати у чиїйсь присутності. Коли стою перед білим полотном, я не знаю, у що це виллється і чим закінчиться – просто уважно слухаю, що мені посилає Всесвіт. Мене ведуть почуття, які нарощуються з кожним наступним мазком. Джерела натхнення теж бувають різні. Раніше у мене кожен день був пофарбований в інший колір  — пофарбований не сонцем, а людськими стосунками, певними обставинами.

Мені подобається яскраве руде волосся, тому серед жіночих портретів багато рудоволосих жінок. Є навіть така картина  — «Наша руда». А щодо часових рамок, то тут теж по-різному: ось ці дві роботи ще не завершені, до них я повернуся згодом  — може, через день, а, може, й через рік.

КЛЮЧИК ДО ТВОРЧОСТІ

Кажуть, що формула визнання виглядає приблизно так: талант  — це 1%, а решта 99%  — це виснажлива праця. Але якщо ремеслу навчити можна, то ЧОГО навчити не можна? От якщо мені, приміром, не дано уявлення про об’єм, пропорції, тіні, перспективу, то даремно й пензля в руки брати?

— Такого не може бути. То ви не зустріли вчителя, котрий би направив вас у потрібне русло, пробудив би у вас бажання через «виснажливу працю» вийти на результат. Тут важливо знайти ключик до творчості, а природні задатки є в кожного, варто лише їх уміти розгледіти. Стверджую це не голослівно, бо маю певний досвід. Упродовж сімнадцяти років я працював у художній школі. Пам’ятаю, колеги радили: «Набирай у клас побільше дітей, бо дуже швидко у них зникне інтерес і вони розбіжаться». Але мої учні чекали на ці уроки. Можливо тому, що я не ставив за мету зробити з них художників, а просто хотів витягнути їх з вулиці, захопити і повести у світ прекрасного.

Я НЕ ВПУСКАЮ В ДУШУ ПОХВАЛУ

Автор одного інтерв’ю з вами назвав вас національним художником. Вам це імпонує, вас це возвеличує чи зобов’язує? Якщо зобов’язує, то до чого?

— Я не впускаю в душу похвалу, бо тоді не відчуватиму ґрунт під ногами. Ернест Хемінгуей називав Славу сестрою Смерті. Це надто важливо пам’ятати нам, творчим людям. Мені не притаманне почуття заздрощів, я абсолютно байдужий до нагород. А ось чого хочу, то це щоб Господь не позбавив мене доброго бачення світу і природи, щоб живопис в мені завжди розвивався. Дехто із знайомих радить: «Поспішай, бо з віком зникає гострота сприйняття навколишнього світу, тьмяніють фарби». Категорично не згоден. Багато відомих художників дожили до поважного віку і бачили ті самі кольори.

Що для вас є мистецтво: це світобачення, світосприйняття, філософія життя чи просто робота?

— Мистецтво покликане розширювати горизонти. Якби мені Бог дав з дитинства ширший погляд на життя, а не водив лабіринтами пошуків, то я б не малював. А знаєте, що б я робив? Сіяв і жав! Сіяв і жав! Усе решта  — вторинне.

ВІЙНА: РАНА, ЯКА ПОСТІЙНО БОЛИТЬ

Розглядаючи ваші роботи, я спробувала давати їм назви  — у мене нічого з того не вийшло, принаймні, мої варіанти не співпадали з оригіналом. Вам цікаво спостерігати за реакцією глядача?

— Допускаю, що далеко не всі готові до сприйняття форми, яку я пропоную; погоджуюся, що не все моє може подобатися. Але це закономірно: я стільки творчо працюю, постійно розвиваюсь, а глядач прийшов уперше на виставку і не завжди може мене зрозуміти.

А спостерігати за реакцією людей насправді дуже цікаво! Це спонукає до внутрішнього розвитку. Не люблю, коли мене хвалять, я вже про це казав. Зате подобається, коли, розглядаючи картини, говорять щось на кшталт: «А тут художник, здається, погарячкував».

Мистецтво ХХІ століття переживає певну трансформацію: воно вибирається за межі майстерень, виставок, галерей і музеїв. Ваше ставлення до street art?

— Я «за» вуличне мистецтво, хоча спочатку його не сприймав, бо це дисонувало, йшло в розріз з моїм баченням і моїм світосприйняттям. Воно має право на життя і молодь їм захоплюється. Але хочеться, щоб воно несло красу. Бо багатьом київським муралам бракує смаку. Буває, зроблено добре, а тема незрозуміла, чогось автор не додумав. Вони мають ясніше читатися, при цьому не йдеться про якусь деталізацію, бо це монументальне мистецтво.

Не можу оминути і болючу тему, адже життя наше таке строкате. Як вплинули на творчість вихідця з Луганщини воєнні дії на сході країни? І чи повинен, на вашу думку, художник реагувати на зовнішні чинники, а чи він може абстрагуватися, бо його місія інша?

— Відповідь на це запитання не складно передбачити. По той бік кордону залишилася моя мала батьківщина, там живе сестра і багато рідні. Це мені болить, крає серце і розтинає душу, це та рана, яка постійно кровить.

Рік тому на моїй персональній виставці, яка проходила в галереї Триптих Арт, була представлена велика абстрактна робота «Донецький степ», написана під враженням Іловайської трагедії. Я зробив фактурну живописну роботу, де зобразив розпечену землю  — без людей, без танків, без диму.

Одна з останніх робіт «Погляд зі Сходу»  — це теж реакція на згадані події. На зовнішні чинники ми відгукуємося і буквально, і через призму свого сприйняття.

НА ГОСТИНУ ДО ХУДОЖНИКА

Якщо гіпотетично уявити, що ви мали б унікальну можливість зустрітися з одним з визнаних вами художників, чий земний шлях уже скінчився, і провести з ним бодай один день, на кому б зупинили свій вибір і чому?

— Знайомством з творчим доробком мало відомого у нас французького художника російського походження Ніколя де Сталя я завдячую одному французу-колекціонеру. Завітавши якось у мою майстерню, він не стримував емоцій, вигукуючи: «де Сталь!, де Сталь!». А оскільки мені це ім’я ні про що не говорило, наступного разу він подарував альбом цього художника. Роздивлявся його картини і здавалося, ніби це мої роботи, настільки ми з ним близькі по пластиці. При тому, що я народився за рік до його загибелі. Хотілося б подивитися в його очі, з’ясувати, чому у свої 40 покінчив життя самогубством, адже був такий красивий і успішний!

А ще волів би зустрітися з живописцем і монументалістом Іваном-Валентином Задорожним. На жаль, ми з ним мало спілкувались, а це був справжній митець, котрий знайшов цю саму українську форму.

В одному з українських журналів днями було вміщено інтерв’ю з Олександром Ройбурдтом, де він сказав: «Ринок  — вища справедливість. Однак трапляється немало виключень в один і другий бік. Є немало дутих, переоцінених художників, а є прекрасні недооцінені». Ви розділяєте таку думку?

— Влучно і правильно сказав. Він неоднозначна постать у мистецькому середовищі, але підписуюсь під кожним словом. Він знає, що говорить.

 

ЦИТАТИ АНАТОЛІЯ ТЕРТИЧНОГО:

 

Думати  — це важка робота, навіть важча, ніж пензликом чи мастихіном орудувати.

Академічно грамотний і, безперечно, талановитий художник може створити картину у будь-якому стилі. Любий твір видає професіонала або аматора.

Волю ніхто не дає. Ми самі її беремо або не беремо зовсім і ніколи.

Я вирішив оволодіти українською, коли у мене народилася друга донька: хотів виховувати її на любові до українства. Мені було важко  — я з Луганщини.

Для мене головне  — гармонійне поєднання кольору, незважаючи на сюжет.

Фарба і колір  — різні речі: фарба у тюбику, а колір  — це те, що я роблю.

Не буває безталанних учнів. Бувають не ті вчителі.

Не люблю працювати на замовлення, бо це чітко означені межі. Натхнення і комерція  — несумісні речі.

Мистецтво повинно нести красу.

 

Розмову вела Людмила Шаповалова.